На папері ідея Crackdown 3, напевне, виглядала доволі непогано — гігантський мегаполіс, повний ворогів, таємничі корпорації, високі технології, ураганний екшн та дрібка гумору. Жаль, що все це так і залишилось на серветці Філа Спенсера після першої зустрічі з розробниками.

Читач може поставити доречне запитання: наскільки поганою може бути гра про супер-солдата з нескінченним запасом зброї та цілим мегаполісом поганців?

(Спойлер: дуже-дуже поганою)

Generic Sandbox Game 2: Electric Bogaloo

Серія Crackdown ніколи не претендувала на лаври локомотиву ААА-ґеймінгу. Оригінальну гру купували, перш за все, для того, щоб отримати доступ до бети Halo 3. При цьому потрібно віддати грі належне — вона не робила вигляд, що є чимось більшим за аркадну гру на кілька вечорів. Ігролад був енергійним, мутантів було нищити весело, а якщо у вас був ще й товариш, з яким можна було пограти разом, то вважайте, що вам пощастило ще більше.

Доволі легковісні рольові елементи (кращі водійські та потужніші бойові здібності, збільшення швидкості та спритності вашого альтер-его) давали гравцю мотивацію розвідувати всю карту та виконувати всі активності, доступні у грі — благо такий ігролад був тоді у новинку.

Тоді, у 2005-му, це спрацювало доволі добре, тому я можу зрозуміти, чому розробники так старанно намагались відтворити тодішній ґеймплей у грі 2019-го року.

У новому острівному місті ви так само бігаєте та нищите ворогів, у той же час намагаючись зібрати якомога більше Agility orbs, щоби бігати та нищити ворогів ще швидше. Віддам Sumo Digital належне, цього разу вони спробували додати трішки мотивації через сюжет.

Гра у своїй суті структурована приблизно як Mafia III. Ваш Агент ставить за мету знищити корпорацію Terra Nova, яка крім численних злочинів проти людства, поклала до лікарняного ліжка і нашого протагоніста. А як ми всі знаємо, будь-яка історія стає драматичнішою, коли підвищуються ставки та боротьба стає особистою. На жаль, не в цьому випадку.

День бабака

Гравцю необхідно привернути увагу верхівки корпорації, захоплюючи аванпости та винищуючи її власність, а коли хтось із “великих босів” зверне на гравця увагу особисто — відправити їх у край вічного полювання. Здавалося би, структура проста і зрозуміла, та й добра половина sandbox-ігор працюють за схожим принципом.

Дійсно, перші дві години нищити ворогів, підривати тюрми та індустріальні комплекси, щоб дістатися до поганця, може бути весело. Проблема полягає в тому, що гра не може запропонувати більше нічого. Вже на другу годину гри ви почнете помічати, що кожен новий бій ідентичний попередньому, кожна нова ціль — копія уже знищеної. Цей ефект “дня бабака”, а не даунґрейди графіки та фізики, і вбивають Crackdown 3.

Все, що гра від вас потребує — піти до маркера зі завданням та стріляти в це абстрактне “щось”, поки воно не вибухне. Після цього або бій сам на сам із босом, або така ж нудна місія зі штурмом ворожої “цитаделі”. Змити та повторити. У гравця немає жодної причини хоч якось реагувати на те, що відбувається на екрані, тому якщо вам потрібна гра, під яку можна слухати улюблену аудіокнигу чи подкаст — Crackdown 3 буде чудовим вибором.

Однією з розрекламованих фіч гри був її мультиплеєрний режим. За 13 годин, що я провів за грою, трішки менше половини були проведені саме там — швидкий та “заряджений” мультиплеєр у повністю знищуваному оточенні дійсно може неабияк розважити.

Однак мультиплеєр також не вирішує проблему: провівши кілька годин у режимах Agent Hunter (щось схоже на Kill Confirmed зі серії Call of Duty) і Territories, інтерес до гри швидко згасає і повертатись до неї бажання вже нема. Хоча тут я впевнений, що цей аспект гри знайде своїх прихильників.

Як повернути собі 2007

Знову ж таки, я спробую похвалити гру там, де це можна зробити. Перше, що впадає у вічі під час стартового запуску гри — це багата неонова палітра та графіка, стилізована під cell-shading. Виглядає дійсно мило, та місцями навіть генерує цікаву картинку. Окремо виділю вибухи — вони вдались дійсно на славу і відверто порадували мене під час проходження.

На жаль, Crackdown 3 все ж виглядає та звучить, як гра з початку минулого консольного покоління. Оточення однотипні та швидко зливаються в одноманітне неонове болото, а моделі персонажів взагалі родом із 2007-го року. Звуки та ефекти, стягнуті з відкритих саунд-бібліотек, починають дратувати дуже швидко. Музика, в кращому випадку, не помічається — і це найбільший комплімент, котрий можна їй дати.

Випустіть мене звідси

Crackdown 3 — це гра, яка застаріла задовго до свого виходу. У світі, де існують гігантські open-world блокбастери та чудові маленькі інді-ігри, цьому динозавру вже не місце. Він провалюється по всім фронтам — як на гру, що ставить ігролад на перше місце, Crackdown докладає мінімум зусиль, щоби розважити гравця. Ця гра кепсько виглядає, звучить та, щонайгірше, кепсько грається.

Якщо ж ви  шукаєте простеньку гру, щоби “вбити час”, то краще пограйте в Crimsonland.